Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Хобі — шукати й знаходити

Хобі — шукати й знаходити

Любителі об’єднуються в спортивну федерацію, щоб захистити право на пошукову практику

Оксана МИКОЛЮК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»

ОСЬ ЗАРАДИ ТАКОЇ МОНЕТКИ АPХЕОЛОГИ (У НИХ БУВАЄ СПЕЦИФІЧНА МОВА, ПРІЗВИСЬКА...) ПЕРЕВЕРТАЮТЬ ЦЕНТНЕРИ ЗЕМЛІ

МЕТАЛОДЕТЕКТОР ВИГЛЯДАЄ, ЯК ЗБРОЯ. АЛЕ ЦЕЙ ЧОЛОВІК ПОШУКОМ ПО МІСЦЯХ БОЇВ НЕ ЗАЙМАЄТЬСЯ. ТАК БАГАТО ВСЬОГО МОЖНА ЗНАЙТИ В «МИРНИХ» МІСЦЯХ

АБИ ЗНАЙТИ ЩОСЬ ЦІННЕ, ПОШУКОВЦЯМ, ЯК ПРАВИЛО, ДОВОДИТЬСЯ ПЕРЕКОПУВАТИ ПО КІЛЬКА МЕТРІВ УГЛИБ. АЛЕ Й ЦЕ НЕ ГАРАНТУЄ, ЩО МЕТАЛОДЕТЕКТОР ПИЩИТЬ НЕ ВІД ЯКОГОСЬ СМІТТЯ


Чого тільки немає в надрах землі! Археологи знають це краще за всіх, але є й любителі порпатися в землі й відкопувати щось цікаве. Одні їх називають «чорними археологами», інші — мародерами, хтось — любителями чи спортсменами, а ще хтось ніяк не називає. Межа між цими означеннями тонка, тому що все залежить від того, де копати, з якою метою і куди діти знайдене.

Наразі — мова про тих, хто не може жити без копання, і цей вид організації свого дозвілля називає спортом, а себе — спортивним пошуковцем: про членів Української федерації спортивного металодетекторного пошуку. У ці вихідні на Київщині, під Вишгородом, вони зібралися на перший Зліт слідопитів та провели показові змагання.

Зібралися неподалік занедбаної, покинутої і колись секретної військової бази радянських сил ППО, останньої лінії оборони Києва й ГЕС. Молоді хлопці та вже досить поважного віку чоловіки (дехто — з дружинами й дітьми) приїхали зі своїми приборами — металодетекторами. Камуфляж, розкладні стільчики, лопатка, рукавиці — от такий вигляд і озброєння копача.

Основне питання — навіщо їм це все і що воно дає (якщо, згідно зі словами власників металодетекторів, ніхто таким чином не наживається)?

— Це моє хобі, я з дитинства займаюся нумізматикою. Копанням я поповнюю свою колекцію — ми обмінюємося з хлопцями монетами. Близько чотирьох років тому я прочитав у інтернеті про це захоплення, зробив прибор і займаюся пошуком. Цінність для мене в самій речі. Найціннішою знахідкою я вважаю перші монети, а якщо точніше — перші враження. Енергетика! — каже Андрій Василенко з Пирятина Полтавської області.

Чоловіки дуже охочі до спілкування. Розмову уважно слухає киянин Сергій Верховинин, який теж дуже хоче поділитися враженнями:

— Уявіть собі, що ви знаходите прикрасу чи монету, яка не бачила сонця 200—250 років, 1000 чи 2000 років! Уявляєте, ви її дістали, а вона вперше за 2000 років побачила сонце у ваших руках!.. Це — задоволення психологічне! Якщо наше заняття порівняти з рибалкою, то найбільше задоволення для рибака — коли він тягне рибку!

У пошуковців — азарт у очах і очікування на розвагу: зараз має розпочатися найцікавіше — змагання на полі та в лісі (організатори закопали різноманітні предмети, хто відкопає найбільше — буде переможцем).

Їхні дружини, на відміну від деяких колег, не розділяють із ними їхнє захоплення копанням, але погоджуються, що все-таки це краще, ніж випивка. Тим більше, що, за словами організаторів — редакції журналу «Музеї України», 99% цих чоловіків працюють, а цим спортом займаються не так уже й часто.

— Я працюю водієм КрАЗа. А цим займаюсь раз чи двічі в місяць — не частіше. До речі, разом із таким захопленням ми вивчаємо історію рідного краю, адже, крім усього, я вже є членом Історико-краєзнавчої спілки Пирятина. Завдяки пошуковій роботі ми дізнаємося, де були які хутори, як називалися, де стояли корчми, а біля неї... відхоже місце. Не смійтеся, бо саме такі місця багаті на всякі монетки, — пояснює Андрій Василенко.

Зліт пошуковців організував журнал «Музеї України» і, за словами його головного редактора Віктора Тригуба, нині в Україні є 50—60 тисяч власників різних металодетекторів. Небагато з них є членами Української федерації спортивного металодетекторного пошуку. Пошуковців обурює те, що їх називають «чорними археологами».

— Це велика суспільна проблема, тому що ЗМІ часто нас показують як мародерів. У той же час пошуковці вели дуже велику роботу щодо знаходження загиблих солдатів, вони здають дуже багато речей у архіви, музеї. Нам потрібно якимось чином згуртуватися і лобіювати свої інтереси — федерація буде за це боротися, — каже головний редактор «Музеїв України» Віктор Тригуб.

Пошуковці обіцяють проводити змагання по всій Україні й довести й владі, й громадськості, що вони нічого поганого не роблять. Вони готові годинами говорити про своє захоплення, про знахідки, про те, що їхня організація є офіційно зареєстрованою. До речі, наголошують, до їхньої федерації входять кілька директорів музеїв.

— Те, що ми робимо, — це наше хобі, ми цим дихаємо й живемо. Ми хочемо пояснити, що не є страшними злодіями, які працюють проти нашої рідної держави. Ми хочемо людяного ставлення до нашого хобі... У ЗМІ нас показують як «чорних археологів». Але це не так: практично всі наші колеги зайняті в житті своєю роботою, а копання — це просто хобі, — каже один з ініціаторів руху Володимир Пайлодзе. — «Чорна археологія» передбачає захоронення, кургани, цвинтарі й пам’ятники археології. На жаль, поняття «чорна археологія» юридично не визначено. І такою людиною може стати кожен, хто має офіційну білу «корочку», і той, хто не має ніякої. Тому назвати людину «чорним археологом» можна тільки в залежності від дій, які вона робить.

Володимир Пайлодзе взяв на змагання свого 12-річного сина Івана, теж спортивного копача, який в захваті від такого незвичного заняття. Хлопчик також дуже товариський, детально розповідає про своє захоплення. Правда, каже, що їхня мама «й чути не хоче про це». (На змаганнях діти не просто ходили біля дорослих по полі й по лісі — спеціальний конкурс пошуку монет та інших предметів дорослі придумали й для них.)

Володимир Пайлодзе каже, що суспільство й природа отримує від їхньої діяльності неоціненну користь, адже вони займаються пошуками й у воді.

— Нині існує море речей, які, згідно з українським законодавством, не заборонені. Є дороги, стежинки в лісі, на пляжі... Ми частково почистили Гідропарк, почистили 18 озер Києва. Все це зробили наші хлопці. Що це означає? Ми прибрали звідти корки, кришки, скло. Не думайте, що ми ходимо на пляжі й шукаємо золото чи загублені персні... Сміття ми утилізуємо. Було кілька випадків, коли знайдені речі ми здавали в міліцію, але, як виявилося, це марно — міліція не хоче шукати їхніх власників. Якщо ми знаходимо щось цінне, то віддаємо в музеї — за «дякую», — ділиться пан Володимир.

Як і всі захоплені своєю справою люди, пошуковці мають потребу спілкуватися, обговорювати, обмінюватися знайденими предметами. І, як кажуть організатори, «хочуть змагатися, показати свій рівень». Як зізнаються вони самі, 90% роботи — марна, адже обладнання «пищить» на кришечки з-під пляшок, гайок тощо. Після такого копання — ями. Але їх відразу слід загортати, адже можна й ноги поламати.

Є пошуковці, які займаються копанням у «мирних» місцях, наприклад, Андрій Василенко. Є такі, які чи не все життя віддали пошуку загиблих солдатів, їх можна побачити з металодетекторами на місцях боїв (ідеться насамперед про місця битв у Другій світовій).

— Я займався з дітьми на місцях бойової слави — в групі в мене було по 5—7 дітей (киян). Діти — дуже щасливі, коли їм випадає нагода попрацювати з металодетектором і щось знайти, — розповів Володимир Даниленко, пошуковець із великим досвідом. — На даний час ми з журналом «Музеї України» вивозимо дітей на Лютіжський плацдарм, там є підірваний дот. Дітям даємо прибори, вони ходять і шукають гільзи, які я заховав (вони безпечні). Вони ловлять такий кайф!.. У мене вдома є свій музей слідопитів. Спочатку я там проводжу екскурсії, а потім вивожу дітей на дот. Даю їм макети зброї, каски — такий ажіотаж!

За його словами, ознайомитися з музеєм «приїжджають, в основному, колеги по захопленню». «Це — моє», — каже пан Володимир.

— Ми знаходимо капсули загиблих (папірчик з інформацією — звідки призивався військовослужбовець, прізвище тощо), потім — їхніх родичів... У мене дід пропав безвісти на війні, я не зміг його знайти... Тому вважаю: якщо сам не можу знайти діда, то людям допоможу, — каже Володимир Даниленко.

Звичайно, добре, коли людиною керують благородні цілі (почистити пляж, водойму), бажання допомогти людям (знайти того, хто безвісти пропав) — через це вони метр за метром перекопують землю. Але чи може «білий» археолог завтра стати «чорним», оскільки відкопає щось таке, що можна гарно збути? Питання — совісті.

http://www.day.kiev.ua/309291
Категорія: Мои статьи | Додав: defaultNick (16.09.2010)
Переглядів: 644 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Наше опитування

Чи цікавитесь Ви історією Другої світової війни, роботою слідопитів?
Всього відповідей: 108

Друзі сайту

Locations of visitors to this page

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Створити безкоштовний сайт на uCoz