Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Війна з–під землі
Війна з–під землі
Через 65 років після боїв громадський пошуковий загін повертає «зниклим безвісти» імена, а нивам і городам — мир без снарядів

Ярослава МУЗИЧЕНКО   

Панорама пересувного Музею військової археології.

Грядки з овочами, поля, узбіччя доріг. Під ними — сотні, тисячі загиблих солдатів, колись залишених на полі бою. Час притрусив їх землею, виросла трава, землю віддали під сільськогосподарські угіддя, її орали й засівали, вже й не знаючи, що на більшій глибині є людські останки. Та ще — тонни смертоносного «металу», що, й півстоліття пробувши в ґрунті, залишається вибухонебезпечним. Пошуковий загін «Дніпро–Україна» вже третій рік обстежує місця найбільших боїв часів Другої світової війни, переважно на Київщині. Вилучає бомби, снаряди, міни і по–людськи ховає солдатів. У другій половині жовтня заплановане урочисте поховання віднайдених цього літа 57 воїнів, загиблих на Лютізькому плацдармі. Імена двох із них пошуковці встановили і повідомили родичам, запросивши їх на подію.

 

Правда війни

«Ми шукаємо тих, хто числиться «зниклими безвiсти», — розповідає керівник пошукового загону «Дніпро–Україна» Сергій Распашнюк. — В архівах віднаходимо карти боїв, розпитуємо місцевих мешканців, визначаємо, як ішли траншеї. Хоча теж не всіх можемо знайти, бо шукаємо за допомогою металошукачів. І якщо у солдата немає ніякого металу, прилад його не «відчує». В обох солдатів, віднайдених цього літа на хуторі Петровському Вишгородського району Київської області, перед Лютізьким плацдармом, були металеві жетони. Це молодший лейтенант Олександр Коваленко, 1908 року народження, і рядовий Олексій Кузнецов, 1925 року народження. На жаль, інші загиблі були без цих «посвідок». Адже в 1943 році жетони були скасовані, натомість введені книжечки «Бійця Червоної армії». А вони в землі не зберігаються.

Юрист Сергій Распашнюк, який має охоронну юридичну компанію, зацікавився пошуком і похованням солдатів спершу на противагу «чорній археології» і повсюдній торгівлі орденами та реліквіями воїнів ІІ світової війни. У 2007–му він організував пошуковий загін. Спершу було 12 осіб, тепер — 65 «наземників» і 8 водолазів. Бо шукають і під водою. «На місці найбільших боїв відразу по війні, не знаю, з якою метою, були створені штучні водосховища, — розповідає Сергій Павлович. — Київське і Канівське водосховища приховали більшість переправ через Дніпро». Утім під водою ще можна знайти останки солдат або хоч іменні речі — каски, казанки, ложки, підписані солдатами.

Більшість загиблих у страшних боях при взятті Києва «зникли безвісти». Офіційна кількість загиблих на Букринському плацдармі — 200 тисяч. На меморіалі в Букрині написані прізвища 4,5 тисячі. А ще 155 тисяч? «І це тільки операція з імітації форсування Дніпра, — розповідає керівник пошукового загону. — Там були дерев’яні літаки, фанерні танки і гармати. Єдине, що було справжнє, — люди, які переправлялися під вогнем на той бік, відволікаючи на себе сили противника».

Нерозірвані снаряди

У загоні є професіонали: сапери, історики й археологи, інспектори із захисту пам’яток. Утім більшість пошуковиків — аматори. Міжвідомча комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій видає дозвіл на проведення пошукових робіт. «Шукаємо з весни до осені, до снігів. Усе за свої гроші — їздимо, розкопуємо, ховаємо. Тижнями не буваю вдома, спасибі дружині, що розуміє мене», — каже заступник керівника Пошукового загону «Дніпро–Україна» 47–річний Віталій Рубанов. Він зацікавився історією війни ще школярем. З піонерським загоном «Червона гвоздика» подорожував місцями боїв, розпитував очевидців. Багато дізнався від своїх родичів. У бабусі із семи братів лише двоє повернулися з війни.

Пан Рубанов каже, що пiд час пошуків дізнався чимало нового. Скажімо, про ставлення до новобранців, яким не видали гвинтівок і погнали на вірну смерть. Стає зрозуміло, яким тяжким був злочин керівництва перед народом. Сергій Распашнюк, чий дід–фронтовик розповідав йому про війну, побачивши на місцях боїв так багато «живого матеріалу» сталінської машини, збагнув, що довелося пережити народові. «Думаю, що моя дочка завдяки моїй праці знатиме про війну більше», — каже він.

На думку керівника загону, величезна кількість «невизнаних» жертв — це не так політична, як економічна програма колишнього СРСР. Після війни був прийнятий закон, за яким держава мала виплатити родині чималу компенсацію за загиблого солдата. А у безвiсти зниклого смерть не була підтвер­джена. І його родичів пенсією не забезпечували. У 1943 році не було часу рахувати втрати. А потім було не вигідно докопуватися до правди.

Тепер на місцях багатьох кровопролитних боїв — городи. Не всі власники угідь відразу погоджуються на розкопки. Лише коли, пройшовши з міношукачем, хлопці піднімають із–під землі міни і снаряди, сусіди просять перевірити і їхній город. «На сьогодні ми здали працівникам Міністерства з надзвичайних ситуацій понад 400 вибухових пристроїв, на кожен iз яких складаємо акт. Це нерозірвані снаряди, міни, фугасні бомби. Вони пролежали у землі 65 років, але зберегли смертоносність, — розповідає Сергій Распашнюк. — Цього року в травні пiд час Вахти пам’яті ми знайшли 100–кілограмову німецьку фугасну бомбу. Якби вона вибухнула, то ближніх будинків уже б не було».

Інша цінність речей

Сергій Порай–Кошиць уже третій рік працює у пошуковому загоні. «Заліза багато, воно однакове, дуже швидко набридає. Захоплює мене одне — солдати. Мені хотілося б, щоб вони були по–людськи поховані, — каже Сергій. — Одну медсестру ми «підняли» просто з–під імпровізованого танцмайданчика. Я розумію, що власники землі не винні: вони ж не знали, що в них під ногами — воїни». 36–річний пошуковець розповідає, що чимало його родичів воювали. Найзнаменитіший — дід, який брав участь у бойовій операції під Вінницею. Це він тоді знешкодив зондеркоманду підривників, був контужений. Але нагороди йому не дали, бо його батько був «ворогом народу» — царським офіцером, і сім років відбув у комуністичних таборах. «У мене — двоє синів, — каже пан Порай–Кошиць. — Я їм розповідаю про війну, але на розкопки ще не беру, хай підростуть».

Шукати родичів, аби повідомити їм про місце загибелі діда чи батька, непросто. Допомагають часописи, телеканал «Культура» та мережа пошуковців програми каналу «Інтер» «Жди меня». Першого разу з 98 віднайдених солдатів вдалося встановити ім’я лише одного, Богдашкіна, — за підписаною ложкою і документами. З Москви запросили родичів. Виявилося, що онуки весь час шукали, де ж загинув дідусь. «Ми передаємо родичам те, що знайшли: жетон, якісь особисті речі і гільзу з землею, де загинув солдат», — розповідає Віталій Рубанов, який часто особисто їздить Україною в пошуках нащадків солдатів. Останки загиблих ховають із християнським відспівуванням та військовими почестями на публічному місці неподалік місця бою. У Толокуні біля Ясногородки 8 травня цього року 35 солдатів поховали біля пам’ятника Невідомому солдатові. 19 червня поховали 30 солдатів біля монумента в Лютежі.

Знайдені на місці предмети і зброю пошуковці чистять–реставрують і виставляють у власному пересувному музеї, який час від часу мандрує школами та місцями боїв. Постійне місце Музею військової археології — в офісі 1 на вулиці Костьольній,15 у Києві. «Залізо, підняте із землі, не обов’язково має матеріальну цінність і грошовий еквівалент, — каже Сергій Распашнюк. — Пам’ятки війни мають моральну цінність. Коли молоді люди бачать, що це те, що не продається, то охоче йдуть до нас у пошуковий загін». Експозицію розміщено на восьми стендах. Тут є і пам’ятки давньоруські, і козацькі, і часів Першої світової війни, знайдені під час розкопок. Адже бої часто відбувалися на тих самих місцях. В експозиції ІІ світової війни однаково представлено і радянське військо, і нацистське. На манекенах поряд зі стендами — одяг тих часів, знайдений, викуплений, або відтворений за зразком того часу. Упродовж року експозицію намагаються показати в кількох десятках шкіл, наймаючи мікроавтобус. Раніше загін сам пропонував виставку, тепер уже й школи запрошують. І благодійники, упевнившись в ефективності такого просвітництва, охочіше пропонують свою допомогу.

 

ДОВІДКА «УМ»
Громадське археологічне патріотично–пошукове об’єднання «Дніпро–Україна» створене в 2007 році на громадських засадах. Почесний президент — нинішній міністр палива та енергетики Юрій Бойко, керівник — Сергій Распашнюк. Згідно з погодженням МНС України, загін здійснює: історико–архівні дослідження, опитування свідків минулого; польові пошукові роботи, зокрема шурфування місцевості та археологічні розкопки; ексгумацію та поховання останків загиблих; вилучає і передає до ради знайдені військові реліквії, особисті речі, документи, нагороди. «Дніпро–Україна» має представництва у 14 областях. Нині в загоні 70 осіб, вони об’єднані в чотири мобільні групи, які оснащені автотранспортом та пошуковими приладами. Є підрозділ підводного пошуку. За час існування загін здійснив 103 експедиційні виїзди, пiд час яких виявлено останки 168 загиблих у роки ІІ світової війни. Відновлено 12 імен загиблих безвісти. Здійснено два поховання на Букринському плацдармі, поховано останки 131 солдата. Передано МНС близько 450 вибухонебезпечних одиниць озброєння.

Категорія: Мои статьи | Додав: defaultNick (14.10.2010)
Переглядів: 752 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 1
1  
Добрий день!
Я розшукую могилу мого діда Симітка (Семітка) Тихона, який загинув при визволенні Києва. Чи можливо дізнатися адресу до Сергія Распашнюка, можливо він має якусь інформацію (списки похоронених в братських могилах).

Дякую
З повагою Наталка


Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Наше опитування

Чи цікавитесь Ви історією Другої світової війни, роботою слідопитів?
Всього відповідей: 108

Друзі сайту

Locations of visitors to this page

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Створити безкоштовний сайт на uCoz