Чому треба створювати маленькі музеї?
 Команда
журналу "Музеї України" продовжує сміливі експерименти у музеєтворенні.
Збоку здається, що ми намагаємося спростувати догму про неможливість
створення у нинішніх непростих умовах нового музею. Це не так! Ми нічого
нікому не доводимо, а просто вивчаємо різноманітні суспільні
можливості, кооперуючись з різними людьми, втілюючи несподівані ідеї.
Найуспішнішим
нашим проектом став Музей слідопитів у Нових Петрівцях. Його творець -
пошуковець Володимир Даниленко зумів створити на другому поверсі
гаражного приміщення дійсно унікальну експозицію "Іржаве обличчя війни".
Розробили несподіваний екскурсійний маршрут, куди включили відвідини
ДОТів Київського укріпрайону під Лютіжем. Майстер-класи роботи з
металодетектором. Провели вдалу піар-кампанію. До музею почалося
справжнє паломництво журналістів найрізноманітніших ЗМІ! Ми стали
першим, офіційно зареєстрованим, приватним музеєм Другої світової війни!
До музею почався потік дитячих груп з навколишніх шкіл і Києва. Заклад
став методичною базою для кількох пошукових загонів, які знайшли і
перепоховали останки сотень невідомих солдат... Однак, цей успіх
перервала трагедія - Володимир Даниленко отримав важкі поранення від
вибуху проіржавілого снаряду і попри зусилля лікарів, пошуковців, помер.
Якраз 22 червня... Замінити його не зміг ніхто із близьких. Музей
законсервовано. Бо дійсно, душею маленького музею може бути лише його
творець. Для нього - кожен експонат легенда. Без нього - то просте
незрозуміле залізяччя... Потім ми експериментували з справжньою інтерактивною моделлю Музею козацьких страв. Мали неперевершений досвід! Розробляли
концепцію Музею булатної зброї, на відкритті виставки якого у Музеї
гетьманства, були практично всі телеканали... Житомирський музей
зброї... Музей епохи тоталітаризму, що повинен відкритися у Кременчуці.
Віртуальний Музей Мазепи... Консультували приватників, які пробували
себе як мікромузеї в рамках Сільського зеленого туризму. Чимало
допоміг директор Національного музею-заповідника "Битва за Київ у 1943
році" Іван Петрович Вікован, що реально підтримував всі проекти. Завжди
йде назустріч Галина Ярова - директор Музею гетьманства. Мудро
консультує директор Національного військово-історичного музею полковник
ЗСУ Віктор Карпов. Не боїться незвіданого Гендиректор Нацмузею у
Пирогові Дмитро Заруба... Особливі стосунки склалися у нас з сільським
Головою президентського села Нові Петрівці Радіоном Стареньким, який
виступив справжнім хресним батьком всіх наших основних проектів,
керівниками Вишгородської райради і РДА, Київською ОДА... Вдячні Послу
Республіки Молдова Іону Стевіле, Міністру культури України Леоніду
Новохатьку... Є безліч прекрасних людей, які не бояться! Нині наш
основний проект - Музей плакату України. 11.11.11 його було формально
створено. За тиждень у Нацмузеї "Битва за Київ у 1943 році", відкрилися
дві перші виставки плакату, які відвідали всі місцеві керівники,
студенти, школярі. У грудні відбулася легалізація Новопетрівською
сільською Радою. Потім пауза - брак приміщення, пошуки, тривалі
переговори. І вже у грудні 2012 року, Музей плакату отримує частину
просторого тернопільського будинку у так званому Соцселі Нацмузею у
Пирогові! Ми розгортаємо парадоксальну виставку "Галерея плакатів епохи
тоталітаризму". Спільно з КМО "Меморіал" Романа Круцика. Молодий
Гендиректор Дмитро Заруба зацікавився концепцією мікромузеїв і
мікровиставок у забутому туристами брєжнєвському колгоспі, який ударними
темпами, часто без фундаментів, звели наприкінці кварталу у Пирогові,
закупивши для всіх будинків однакові комплекти радянських меблів і
телевізори "Електрон". Ми навіть не повірили, коли, після нашої скромної
піар-кампанії в інтернеті, до Соцсела, в Галерею Музею плакату,
почалося мало не паломництво ... російських туристів!Потім підтяглися
західні... Нині мода на соцреалізм і взагалі на ту епоху. Виявилося, що
лише у нас можна відчути бадьорий ритм ідеології сталінських часів,
індустріалізацію, колективізацію, військові подвиги. І концтабори,
Голодомори, НКВД, репресії, розстріли... Два погляди на три десятиліття.
Зверху і знизу. Якщо постійно виникають дискусії серед відвідувачів,
нам щось вдалося...  Співробітники
турфірм радять додати в експозицію трохи копаного іржавого залізяччя з
дніпровських плацдармів, макети зброї, якими користувалися в НКВС при
розстрілах - і можемо стати абсолютно несподіваною родзинкою на
київських туристичних маршрутах!
Нині до нас звертаються
журналісти. Пішли публікації. Якимось формальним визнанням стала стаття
на Вікіпедії, яку, в результаті, довелося повністю переробити, а
сторінка ще чекає суттєвих правок. Зараз вона має такий вигляд -
Музей плакату України при часописі «Музеї України». Перший в Україні і
Європі, офіційно зареєстрований, спеціалізований музей історії плакату.
Діє при журналі «Музеї України», спільно з Національним
музеєм-заповідником «Битва за Київ у 1943 році» — директор Заслужений
працівник культури України І. П. Вікован (Київська область,
Вишгородський район, село Нові Петрівці). За підтримки Національного
музею народної архітектури та побуту України — директор Д. В. Заруба, де
розгорнуто виставку «Галерея плакатів епохи тоталітаризму», розміщену у
частині будівлі сучасної садиби з Тернопільської області,
науково-дослідного відділу «Українське село».
Директор і засновник Музею плакату України — редактор журналу «Музеї
України», Почесний працівник туризму України, член Національної спілки
журналістів України Віктор Тригуб. Куратор — Наталка Іванченко.
Музей
створено 11 листопада 2011 року, легалізовано рішенням № 133 виконавчого
комітету Новопетрівської сільської Ради Вишгородського району. Таким
чином, Музей плакату України став першим, офіційно зареєстрованим серед
відомих музеїв плакату Європи, які діють лише на правах відділів при
великих музейних установах, не маючи самостійної державної реєстрації.
Дві перші виставки плакатів, були урочисто відкриті в приміщенні
Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році». Однак, брак
виставкової площі, змусив шукати окреме приміщення у Києві.
Проект підтримав директор Національного музею народної архітектури та
побуту України Дмитро Заруба, у грудні 2012 року, надавши частину
будинку з Тернопільської області для постійнодіючої виставки «Галерея
плакатів епохи тоталітаризму». Дієву допомогу надав Голова Київської
міської організації «Меморіал», директор Музею совєтської окупації Роман
Круцик, передавши комплект плакатів про злочини комуністичного режиму
СРСР. Нині тут експонується зібрання рідкісних радянських плакатів.
Виставка побудована на контрасті. Верхній ряд — це радянські плакати,
лакована радянська «дійсність», а нижній — це радянські реалії того
часу, але на основі сучасних досліджень — черепи, допити, розстріли і
табори. У фондах музею зберігається біля 500 копій плакатів СРСР.
Музейну копію роблять на особливому папері спеціальним друком. За
розмірами є значно меншою за оригінал. Справжні плакати дуже дорогі —
оригінальний плакат в середньому коштує кілька тисяч доларів. На
сьогодні оригіналів збереглося дуже мало, більшість міститься у фондах
великих музеїв чи архівів. Щоб виставляти їх, потрібна серйозна охорона.
Колекційні календарики музею
Серед, на перший погляд, одноманітних плакатів є чимало таких, що
мають прихований зміст або й просто підіймають настрій. Наприклад, є
плакат «Троцкий поражает врагов революции», переповнений масонською
символікою. Інший демонструє рекламу перших сосок — «Готов сосать до старых лет».
Унікальними є плакати із зображенням Сталіна та Мао Цзедуна. Після
смерті Сталіна Китай і Північна Корея пішли власними шляхами. Тож це
одне з останніх свідчень дружби з СРСР. Виставка користується
популярністю, особливо в іноземців, для яких «совок» є екзотикою. Різною
є і реакція туристів на побачене.
«Відвідувачів з Росії ця виставка шокує, — сказав В.Тригуб для
„Газети по-українськи" — Там такі матеріали вже закрито. Вони прямо
говорять про нижній ряд: „Цього не було". Поляки, американці також дуже
цікавляться. Дискусії починають всі. Одні нарікають на Сталіна, інші
стверджують, що репресій не було. Західні люди більш підготовлені й
толерантні».
Особлива гордість творців музею — експозиція, повністю
присв'ячена діяльності Путивльського і Козельщинського таборів для
військовополонених НКВС СРСР. Там перебували і ймовірно були розстріляні
у 1939-40 роках, тисячі польських військовополонених, а у червні 1941
року, до Путивля і Козельщини доставили майже 5000 арештантів з
Молдавської РСР та десь 6000 «ворогів народу» з Литви, Латвії, Естонії.
Подальша їх доля, після початку війни 22 червня 1941 року, невідома.
Віктор Тригуб і дослідник Володимир Бровко, які розслідують ті події,
підозрюють, що в'язні були таємно розстріляні і поховані у ретельно
замаскованих братських могилах перед стрімким наступом німців. Сприяють у
пошуках Посольства Польщі, Молдови, Литви, Румунії, чиї громадяни
найбільше постраждали. Однак, є відкритий супротив влади Російської
Федерації, яка категорично відмовляється надати необхідні архівні
документи. Експозиція на території Національного музею, є першим
офіційним визнанням Путивльсько-Козельщинської трагедії, де, за
твердженням дослідника з Кременчука Антатолія Шолудька, на польських
військовополонених випробувалася хімічна та бактеріологічна зброя.
Однак, варто зазначити, що на момент написання цього матеріалу, ніяких
документальних матеріалів про масові страти не опубліковано. Як не
знайдено жодної братської могили. Є лише спогади свідків і історичні
гіпотези, які вимагають підтвердження. Однак, резонансність цього
розслідування у 6 країнах Європи, увага дипломатів і преси, призвели до
намірів встановлення меморіальних дощок у Козельщині у пам'ять поляків
та молдаван, які відбудуться найближчим часом.
Вхід до галереї Музею плакатів безкоштовний, години роботи
відповідають часу роботи Нацмузею у Пирогові за адресою — 03026, м.
Київ, с. Пирогів, Національний музей народної архітектури та побуту
України. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9_%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%82%D1%83_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8
Див. також
Посилання
Який з усього цього висновок?  Маленький
приватний музей може створити будь-хто і будь-де! Будь-коли! Чим далі
від Києва - тим легше! Потрібно приміщення і колекція. Концепція. При
високому рівні ентузіазму, можна обійтися виключно власним коштом! Без
держави і грантів! Саме в таких проектах виникають і справжні меценати.
Люди запалюються від розуміння кінечної мети, єднаються, спільно долають
нездоланні проблеми, показують наочний приклад осмисленої боротьби.
Описати душевний підйом хай навіть від однієї маленької перемоги не
можна. Це треба відчути. Бо тут починаєш бачити вічність.
Казенні
музейники із званнями, досвідом, бюджетом, планами, десятиліньою
історією закладу, цього ніколи не зрозуміють. Відчувають лише ті, хто
творив музей з нуля. А таких нині мало... І про бізнес. У забуті
села та райцентри масовий турист рушить лише тоді, коли там буде не лише
відповідна інфраструктура, а й кілька екзотичних маленьких приватних
музейчиків! Це те, чого нійде більше нема!
Приклад Музей етнографії родини Топех з Буштино у Закарпатті - http://www.tozak.org.ua/muzeum.html
Сотні людей цілеспрямовано їдуть у саме це селище, аби
побачити їх Музей! Адже, навіть райцентр без музею вважається
другосортно-забитим.
Можливо, десь виникне другий музейний
Переяслав - вже як столиця десятка неймовірних приватних музеїв. Уявіть
той рівень екзотики та колориту! Поки що фантазії вистачає лише на кафе, магазини, аптеки і перукарні.
Чи прийде час музеїв? Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України", творець і співавтор семи мікромузеїв 
В.Тригуб і В.Даниленко. Так починався Музей слідопитів...
| 
