Івану Віковану - 65! Творець і директор Національного музею-заповідника "Битва за Київ у 1943 році" Іван Петрович Вікован святкує ювілей! Дата за датою, одна подія змінювала іншу, чергова річниця вшановувала
пам'ять загиблих на території музею-заповідника, все мінялось, як
зрештою, і весь сучасний музей якого, мабуть, не можливо, було б уявити
без його директора, котрий віддав тридцять років свого життя музейній
справі. Саме завдяки Віковану Івану Петровичу та його сумлінній праці,
ми знаємо правдиво про мужність нашого народу в страшні роки війни.
Кількість
відзнак та нагород цієї людини можна перерахувати, але те, що він
зробив та й зараз робить, оцінити навряд чи можливо якимись званнями.
Він зробив багато по-справжньому господарських справ, присвятивши
метушливі роки свого життя на благо пам'яті загиблих героїв за честь та
волю Батьківщини. В наш час не кожен так зможе, а якщо й зможе, то
тільки з власної вигоди. Здається, з кожним жестом і з кожною мімікою на
обличчі, відчувається його щире вболівання за музей. Нестерпний біль
лунає у словах, коли згадує війну і тих людей, яких вона жорстоко
забрала навіки в небуття...
Про
його відверте переймання долею музею-заповідника "Битва за Київ у 1943
році" можна одразу помітити без зайвих слів, думок і роздумів, якщо
просто пройтися заповідною територією. Все там доглянуто, пофарбовано,
як у доброго господаря на подвір'ї. Кожна експонована одиниця техніки,
як щойно з конвеєру. Алея Пам'яті зачаровує зір, перехоплює подих. І ще
багато іншого, повз чого так просто не пройдеш, не звернувши уваги.
Бойовий
характер Заслуженого працівника України Івана Вікована, нагородженого
орденом "За заслуги III ступеня", відчули на собі ті, хто хотів у 2006
році незаконними діями та рішеннями забрати близько чотирьох гектарів
заповідної території під будівництво розважального комплексу. Незважаючи
на свій поважний вік, директор музею, бився, мов лев, з усіма
незаконними загарбниками. Знайшов сили й для боротьби з колишнім головою
сільської ради, що зараз несе кримінальну відповідальність за свої
неправомірні дії. Танці, співи та гуляння – ніколи не буде тут такого,
бо навряд чи підніметься у когось рука на статус національний. Саме
після цього випадку за щирим клопотанням Івана Петровича та ще сотні
небайдужих людей, в тому числі й журналістів, 14 травня 2008 року був
підписаний відповідний Указ Президента України про надання статусу
Національного Державному музею-заповіднику "Битва за Київ у 1943 році".
Щире
вболівання Івана Петровича відчувається не тільки за музей, але й за
село Нові Петрівці, хоча він і не є його жителем, але свої обов'язки
Новопетрівського сільського депутата виконує відмінно.
Свої
міцне коріння цей поважний чоловік тягне з Тернопільщини. В селі
Слов'ятин промайнули дитячі роки. Із двох дітей в родині Іван Вікован
був найстарший. Народжений у трудолюбивій, бідній селянській родині,
Іван Петрович мав неабияку повагу до людської праці, адже все його
дитинство було тісно пов'язано з тяжкою роботою в глибокому селі. З
восьмого класу працював у місцевому радгоспі "Україна", виконуючи різну
роботу. Після десятого класу вперше поїхав з дому, але не на відпочинок
чи екскурсію, а на заробітки в Херсонську область, щоб там зі своїми
ровесниками складати солому в колгоспі. Заробивши тону пшениці та сто
п'ятдесят рублів, купив собі вихідного костюма та велосипед.
У
1969 році почалось студентське життя Івана Петровича. Він вступив до
Львівського ордена Леніна державного університету ім. Івана Франка,
якого успішно закінчив, отримавши кваліфікацію вчителя хімії та
біології. Саме у великому м. Львів молодий хлопець вперше побачив
електричну лампочку, трамвай та великі будинки.
Як справжній
мужчина, пройшов службу в Радянській Армії. Від так в 1971 році почав
свою трудову діяльність в Лютізькій середній школі Вишгородського
району, де оселився на постійне місце проживання, адже саме з цього села
була його дружина. Праця вчителя хімії тривала недовго. Вправного
педагога підмітили вчасно. Вже у 1977 році запропонували стати
директором Новопетрівської восьмирічної школи N2. Паралельно працював у
відділі пропаганди та агітації Вишгородського райкому партії.
5-го
квітня 1980 року Івана Вікована знову призначено директором, але вже не
освітнього, а культурного закладу. Тодішній Пам'ятник-музей визволення
м. Києва вітав свого третього наставника.
Іван Петрович прийшов дуже вчасно на цю посаду. Під його керівництвом було збудоване та відремонтоване не одно приміщення.
З
кожним роком, разом з колегами, директор музею-заповідника, примножують
його фонди, які зараз вже досягли більше трьох з половиною тисяч
музейних предметів.
За ініціативи Івана Петровича були знайдені і
перепоховані десятки залишків невідомих солдат. Пошуки не припиняються й
зараз. Постійно ведеться посилена пошукова робота, щоб знайти рештки
загиблих у бою щоб віддати їх землі з військовими почестями.
Та
спокою на жаль не знає людська натура Івана Петровича, адже вже котрий
рік його бентежить будівництво Каплиці Пам'яті невідомим солдатам, щоб
ті, хто приходить до Національного музею-заповідника "Битва за Київ у
1943 році", могли поставити свічку за полеглих в бою. На місці зведення
вже закладено камінь, але коштів зібрано тільки десяту частину від тієї,
що треба для будови. Та ентузіазм директора не втрачає віри. Постійні
пошуки спонсорів, благодійників та меценатів потроху дають свої плоди,
але потреба в фінансуванні ще чимала. На кожній зустрічі з журналістами
Іван Вікован наголошує про не збудовану святиню, звертаючись через ЗМІ
до всіх, кому не байдужа пам'ять про загиблих батьків, дідів та
прадідів.
Колектив музею, друзі, рідні, журнал "Музеї України" вітають Івана Петровича з Днем народження!
